<<<Історія

Про утворення “СКРЯБІНа” розповідає Ростик: “Група “СКРЯБІН” виникла не одразу. Я допомагав Кузьмі і Абраму записати їхні пісні (репертуар зі “старшої” групи). Називався той проект “Аcoціація Джентльменів”. В студії був жорсткий розпорядок: хто коли пишеться. . І от на один з назначених днів не прийшов на запис “Аcoціації” Абрам. Чекаючи його, Кузьма награвав coбі на клавішах темку, шо прийшла йому в голову напередодні вдома. Мені тема дуже сподобалась. Я підібрав хід на басі (який до сьогодні є моїм самим улюбленим куском придуманої мною музики) і нам що раз більше подобалось. Прийшов Скряба, тоже догнав. Ми почали то писати. За один день звичайно не закінчили і домовились на наступний. Коли зібрались знов - не виявилось під рукою бабіни, на яку вчора записували. Кузьма сказав “фігня - я пам`ятаю” і в результаті заграв дуже подібну тему, але не таку саму. Так народився “Чуєш Біль”. Композиція з попереднього дня теж лишилась - як “Nobody fools me after”. Потім були “Хмари там де шторм”, “Син дощу”, “О, Ніза”, “Інтро - рік пройшов, як він пішов у світ”(втрачена зовсім), “L`amour attack”, “Don`t wanna miss you”. Сиділи ми до третьої вночі, на деяких піснях чути грюкіт чергових в двері - ми страшно деяким надоїдали. І після запису довго стояли на роздоріжжі - кожному до дому в інший бік - я, Кузьма і Скряба і мріяли про популярність нашої музики.”
Отже, від початку спільний проект Кузьми, Шури, Ростика, Ігора та Скряби не мав навіть назви – це була звичайна “Спатівська” “група”. Пісні у “Спатівських” панків, окрім “НАШОЇ КАНТОРИ” (що користувалася поезіями Ростика), зазвичай виконувалися англійською мовою. Але свою першу пісню – “Чуєш біль” – хлопці записали в трьох варіантах: українською, англійською (тексти змайстрував оcoбисто Кузьма, що непогано знався на англійській ще зі школи) та без слів. Це був повільний психоделічний нью-романтик – якраз та музика, до якої найбільше тяжів Кузьма; результат – “Чуєш Біль/Feel the Pain”, записана 30 травня 1989 року - настільки сподобався всім присутнім на “Спати”, що вони одностайно вирішили писатися разом далі.
Незабаром доля підкинула їм ще один сюрприз: їхній сусід по “Кристалу”, молодий кінематографіст-аматор Володимир Зайковський, що всерйоз
захоплювався чорно-білим паралельним кіно, запропонував хлопцям відзняти щось на кшталт кліпу до їхньої роботи. Звісно, безкоштовно – ентузіаст Зайковський, що був у захваті від роботи хлопців, сам брався зробити все на своїй андерграундній студії “Пошук”. Ростик розповідає:
”Зайковський часто запрошував грати в своїх фільмах різні ролі. Він знімав фільми про психологію нашого світу, повчальні фільми про молодь. І нас часто запрошували як грати, так і просто зніматись в маcoвках. Я запросив його відзняти просто документальні кадри про нашу студію, шоб мати на пам`ять. А шоб не так скучно то виглядало, запропонував підкласти під то музику. Ми і думки не мали робити музичне відео - за нашими поняттями такі речі ми вважали coбі не під силу: відео-кліпи - то був для нас космос. Зайковський послухав, йому то сподобалось, він сказав свою крилату фразу : “... а вот я уже вижу видеоряд, давайте снимем фильм...”, і ми не стали відмовлятись. Знімали три знімальних дні. Зайковський ввійшов в раж і назнімав в три раз більше матеріалу, ніж треба було. З погляду на то він попросив зробити довшу, дев`ятихвилинну версію пісні, а після монтажу і першого перегляду - ще й підстосувати текст. Так що є дві версії “Чуєш Біль” - нормальна і кіношна. В версії, шо на “Казках” використанй текст кіношної. Є ідея зробити версію оригінальну.”
Паралельне кіно до “Чуєш Біль” – в дещо відмінному від першого варіанті – знімалося тут же, в Новояворівську, на залізничній станції, закинутих фабриках та в інших екзотичних місцях. Після першої, 9-хвилинної стрічки Зайковський продовжував співпрацювати з хлопцями, знімаючи кліпи до інших композицій: “, Вошо”, “Коридор хористів” – а в подальшому, за кілька років, він зняв “Train” та “Open”. До речі, в усіх цих стрічках, крім “Чуєш Біль” та “Ореп”, знімався К’юр, чим і досі дуже пишається – а назву “, Вошо” навіть сам придумав.
6 липня Зайковський, що збирався посилати кілька своїх фільмів, і в їх числі “Чуєш Біль”, до Москви на фестиваль альтернативного кіно, резонно запитав: як це все підписати? Доти у хлопців не виникало навіть думки про назву групи. Так сталося, що в той момент присутні були всі, крім Скряби. Не думаючи ані про наслідки, ані про можливу славу в майбутньому, хлопці вирішили пожартувати зі Скрябою: так група отримала назву “СКРЯБІН”. Лаврів на московському фестивалі доробок Зайковського не здобув – зате, як стверджує Ростик, здобув десь за кордоном, - а ось назва залишилася назавжди.
Пісні, записані у складі “СКРЯБІНА”, поступово складалися в альбом. Про спосіб запису розповідає Ростик: “Спочатку ми грали і співали на один магнітофон основні, фундаментальні партії (кістяк) - барабани, фон на синтезаторі, бас-гитарну партію, а потім пускали той запис в стерео на пульт і поверх нього грали і співали різні coла, другі голоси ефекти і так далі. А Скряба сидів за пультом і контролював процес: шоб плівка рівно лягала на головки магнітофонів, шоб головки не забруднювались, слідкував, шоб шось не тріснуло чи пукнуло і тому подібне. І дуже часто по закінчені запису він говорив: - Треба грати ше раз - там і там “пропало” (пропадав звук) там і там тріснуло.” Невдовзі деякі з цих речей були представлені на збірному концерті “Спати” в тому-таки “Кристалі”. Але, звісно, хлопці досі не ставилися до “СКРЯБІНА” серйозно: Шура взагалі не вважався членом групи, а решта з задоволенням брали участь у купі “Спатівських” проектів. Кузьма разом із К’юром, який після провалу у Чернівецькому університеті та року роботи у новояворівському в/о “Сірка” слюсарем-електриком третього і четвертого розряду вступив-таки того літа на історичний факультет ЛДУ, щоранку їздили до Львова на пари. Години в електричці проходили за грою в карти та обговорюванням музики; одного разу К’юр показав Кузьмі свій текст – “І так то вже є”, і Кузьма, запалившися ідеєю, зняв друга з електрички за два кілометри від Новояворівська – вони повернулися та заграли на “Спати” (причому навіть К’юр на чомусь барабанив). До того ж у К’юра, який жив найближче до “Кристалу” та мав належну апаратуру, хлопці часто збиралися для прослуховування фонограм. Взагалі, він був загальним улюбленцем, і на “Спати” мав свою власну стінку, заклеєну постерами “The Cure” та інших укоханих К’юром груп – “Притулок К’юра” (так згодом називалася й рубрика К’юра в програмі Зайковського “Modus Vivendi”).
У грудні Ростика забрали до армії; його було відправлено до учбової частини аж до Сторожинця Чернівецької області, і, звісно, за таких обставин подальший запис альбому був неможливий. Вже згодом, у 1990 році, коли Ростика перевели до Володимира-Волинського, де він служив електриком у полігонній команді, його викрадали прямо з частини на батьковій машині й везли на “Спати”, де завершували запис. Нарешті альбом був укомплектований. До нього ввійшов досить різний матеріал: відомі публіці з подальших переробок “Чуєш Біль”, “L’amour Attack”, “Я живу”, “Плани”, “Одинокий в’язень”, “О, Ніза”, і недосяжні для скрябонутих “Хмари там, де шторм”, “Don’t Wanna Miss You”, “Happy Birthday”, а також оcoбливий варіант “Чуєш Біль” - “Nobody Fools Me After”. Пісні, які не мали українських версій, ввійшли до альбому в англійському варіанті. Альбом записали і... залишили на бобинах. Щось із нього було показане на “Вивиху 90”, але більшість речей залишилися в шухляді назавжди. Незважаючи на “дрова”, на яких та музика гралася, та в цілому погану якість апаратури та запису, знавці (у тому числі закордонні), яким для порівняння давалися записи “СКРЯБІНа” різних років, визнавали альбом “Чуєш Біль” найкращим. Ця музика йшла тільки від душі, зовсім не претендуючи на те, щоб бути популярною, не була ні на що схожа, і, здається, українська публіка так ніколи до неї й не доросла.
Улітку 1990 року Шура, не ризикуючи вступати у Львові, поїхав вчитися аж до білоруського Могильова, у Технологічний інститут, де провчився два роки; можливо, на його рішення перевестися до львівського торгівельно-економічного інституту вплинула надія на продовження музичної кар’єри, але у Львові він довчився, отримавши у 1996 році диплом товарознавця-комерсанта. У Могильові ректор змусив Шуру та його товаришів грати на весіллях, загрожуючи їм багаторазовим перескладанням сесії. З відомих шлягерів хлопці знали тільки “Группа крові на рукавє” “Кіно”, та мали ще три власні панкові пісні, які грали по 10 разів. Звісно, на першому ж весіллі після такого “виступу” їх побили, і на тому Шурина кар’єра в Могильові закінчилася.
Словом, від “СКРЯБІНА” залишилися, фактично, самі Кузьма та Скряба, а ще К’юр, з яким Кузьма на вакаціях аж на 20 днів гайнули на море, в Саки. Там вони розважалися грою в нарди. Повертаючись з Криму, вони разом видумали пісню “Чим Пахне”, в якій виклали дорожні враження; щоправда, на “Мові Риб” від тієї версії залишилися самі слова “Чим пахне”. Тоді вони записали разом навіть вокал.
Взагалі, за відсутністю Ростика та Шури К’юр став найпершим помічником Кузьми у його творчості: за 1990-1991 роки Кузьма поклав на музику К’юрові тексти “Я думаю про ніч у день”, “Море (я в ліжку спав)”, “Світлячок”. Переклад пісні “The Same Deep Water As You” з альбому “The Cure” “Disintegration” у 1990 році став текстом пісні “Разом Ми” – як каже К’юр, “справжній андеграунд-психоделік” (на “Казках” версія зовсім інша). “Море” писалося у березні 1990 разом з Ростіком на бас-гітарі, що приїхав у відпустку, за одну ніч із піснями “Вуха” та “Плани”. К’юр тоді написав ті слова за п’ять хвилин, а потім віддав їх новому знайомому – Віталію Бардецькому (Барду), і той надрукував їх у львівській газеті “Пост-поступ”. Цікавий випадок: якось К’юр, що був у 1990 році студентом-істориком (в подальшому він буде і юристом, і економістом – навчання залишилося його єдиним зайняттям і досі), приніс Кузьмі дуже сумний і чорний вірш, написаний його одногрупницею Олею Кравчук. З того вийшла психоделічна, важка пісня “Душа і плоть” – відома більшості фанів.
У 1990 році, після урочистого з’єднання двох Німеччин, у Берліні в рамках “розламування берлінської стіни” проводився фестиваль “Berlin Independence Days”, на який не міг не поїхати Кузьма – до того ж зазивав Бард. Якраз спорядилася делегація українських музикантів – але постало питання заcoбів пересування. Після підрахунків з’ясувалося, що найдешевше – купити за coтню-другу доларів стару “Побєду” і залишити її там. Так вони і зробили; решта “Скрябінців” були якраз зайняті, але в наступний раз у подібному вояжі взяв участь Ростик. Поїздки до Берліна в такий ось дивний спосіб тривали до 1995 року; врешті-решт останні чотири рази їздили тільки Бард та Кузьма, в якого в Берліні з’явилися друзі – досить широко відома неоромантична група “Camouflage”, чесні наслідувачі “Depeche Mode”. Їхній лідер Хайко Майлє, вдома в якого Кузьма жив, навіть подарував перший в історії “СКРЯБІНа” власний професійний інструмент – клавішні “АКАІ”. Психологічний фактор подорожування на радянському суперавтомобілі з подальшим його викиданням вилився у пісню “Побєда”.
Група перебувала у стані невагомості: її рамки нічим не визначалися, і, якби не записаний вже альбом “Чуєш Біль”, можна було б сумніватися в самому факті існування “СКРЯБІНА”.