Від’їжджаючи, Кузьма залишив Ростика підлітком, а Шуру й зовсім дитиною. Та за три з половиною роки змінилося багато. Ростик - тонкий, вразливий та дивакуватий юнак, - закінчив у 1988 році школу, і тепер вступив до СПТУ-56 на спеціальність монтажника електроапаратури: йому залишався рік до армії. Він починав писати оригінальні, ні на що не схожі вірші. Насіння, закинуте в його душу Кузьмою, проросло: Ростика дедалі більше цікавила музика. Він став завзятим металістом, купу часу проводив у неформальній туcoвці “Металманія”, відвідував концерти метальових команд разом з колегами: К’юром, Пінчею, Рудіком, Дротом, своїм однокласником Ваською Баганом. Всі вони, звісно, мріяли грати справжню музику. Та для цього потрібна була апаратура – а її в Новояворівську можливо було дістати хіба що в палаці культури “Кристал”, місцевому культурному осередку. Те, що сталося, можна було назвати подарунком долі. На дискотеці в “Кристалі”, яку щоразу відвідував Ростик, до нього підійшов керівник музичних гуртків ПК Юрій Ігорович Дацко. У нього була апаратура, а також серйозні плани щодо створення свого вокально-інструментального ансамблю, художнім керівником якого він повинен був стати. Забігаючи вперед, скажемо, що його мрія за кілька років здійснилася: в “Кристалі” зібралася група “НАРЕШТІ”, що грала дещо середнє між шанcoном та традиційною українською естрадою. Ця група, як не дивно, існує і досі, хоча їм доводилося заробляти на життя не найприємнішою роботою. Ростика Дацко знав як виконавчого й серйозного хлопця. До того ж він знався на музиці. “Ось тобі ключі, - сказав Дацко, - там апаратура, назбирай хлопців і готуй матеріал, щоби грати на весіллях і танцях. “ Такий шанс був даний не для того, щоб його втратити: Ростик швидко погодився, і коли через півтора місяці Дацко прийшов на ревізію – він побачив зовсім не те, про що просив, себто зовсім не поп-групу “НАРЕШТІ”. Це була нормальна панкова група – “НАША КАНТОРА”. Історія не донесла до нас слів, якими Юрій Ігорович зустрів цю новину, але факт той, що він не зігнав хлопців з насидженого місця, а навіть навпаки – надав їм повну свободу дій. У процесі шукання кадрів до нової групи Ростику було показано на Шуру. Він і його друзі Славік Пономарьов та Андрій Гула мали досить “кустарну” групу у своїй школі. Клавішних у них там не було, і Шура мусив грати на баяні, що лежав на столі. До того баяна підключали звукознімачі. Коли Ростик запропонував Шурі партнерство, той гордо відмовився: мовляв, група у мене вже є. Коли ж невдовзі Ростику показали Пономарьова, той погодився без зайвих кокетувань, і згодом Ростик дуже здивувався, що Пономар кинув саме ту групу, яку відмовився зраджувати Шура. Перші чотири речі “НАШОЇ КАНТОРИ” Ростік демонстрував К’юрові; той стверджує, що вони – а оcoбливо пісня “Киці” – дуже нагадували “The Cure”, оcoбливо Ростикова гітара (на бас-гітарі грав тоді їхній одноліток Боря Антонишин). Взагалі, всякий, хто колись знайомився з побутом шкільних та взагалі підліткових підвальних самодіяльних груп, знає, що за значущістю для них процес створення музики суттєво поступається простому спілкуванню, “розумній організації дозвілля”, елементу романтики та самовираження у такій “дорослій” діяльності, як музика. Головним у підвалі був, безперечно, Ростик: він проводив тут весь свій вільний від навчання в СПТУ час, навіть спав там цілий тиждень після чергової сварки з мамою (якій не подобалося, що поступово півквартири перекочувало до “Кристалу”), тому, коли всьому тому треба було придумати назву, охрестив новостворену студію “СПАТИ”. Згодом вже Кузьма придумав розшифровку: “Студія патологічної тиші” (“патологічність” тиші полягає в її відсутності). Втім, Ростик стверджує, що назва “СПАТИ” походить від того, що вони зазвичай виходили зі студії вранці, а ніч, коли треба спати, проводили там, а спав він вже в новому приміщенні, яке для “СКРЯБІНа” виділив у 1992 році директор ПК Василь Янчар. Підвал, як магніт, приваблював молодих хлопців, які не мали певного зайняття і любили музику. Від часів створення “Спати” там зібралися, окрім Ростика: його друг К’юр, який ні на чому ніколи не вмів грати, “мультиінструменталіст” Шура, Мирослав та Богдан Либа, Андрій Гула, також нічому не вчений Славік Пономарьов (в подальшому ударник), Вася Пінчук, Рудік, Іван Дроцик, Ростик Хрущ, Роман Брама, Боря Антонишин та інші. Спробами хлопців також зацікавився звукорежисер, ведучий дискотек у “Кристалі”, старший за них усіх – Саня Скрябін, він же Скряба. Він мав мікшерний пульт та магнітофони, і “НАША КАНТОРА” звернулася до нього по допомогу. Невдовзі він вже виконував обов’язки звукорежисера студії, хоча нічого, крім проблем – діяльністю “Спати” всерйоз цікавилася міліція – з того не мав. Скряба, знов-таки, ні на чому грати не вмів – лише “зводив то всьо докупи”. Ростик грав на гітарі щось на кшталт “нової хвилі”, а також виступав автором текстів “НАШОЇ КАНТОРИ”, які збереглися й досі. Звісно, хлопців не дуже вітали на весіллях і танцях, але весь без винятку перcoнал ПК “Кристал” був від них у захваті. Саме в такий час додому повернувся Кузьма. Якимось чином він знісся з Мирославом Турко, чий син Лесик ще служив у морфлоті. Кузьма запропонував ТММ набрати нову групу: його і всіх його друзів. Грали вони різноманітну музику: і відому всім польську, і “власного виробництва” – на тексти Кузьми. “То була дуже мелодійна і інтелігентна поп-музика з дуже добрими, глибокими українськими текстами (досі такої ще ніхто не спромігся заграти тут). – розповідає Ростик. – Той момент з’єднання був дуже цікавий. Я пам’ятаю, що був спільний концерт зі “старшою” групою (отою Кузьмовою). То власне той концерт, коли Шура сидів у відео-барі, а ми його шукали на сцену. До місця того концерту була розмова з Кузьмою про можливу співпрацю. І десь у той період вийшов у світ і появився в наших магазинах подвійний альбом польської групи “Perfect”, до запису якого вони запросили всіх своїх друзів з інших польських груп. Вийшов дуже цікавий альбом, де пісні відрізнялися одна від одною і за стилем, і за звучанням. То наштовхнуло мене на ідею записати такий альбом – різні стилі будуть фірмуватись іншими нащвами, буде багато груп і багато пісень. Проект мав називатись “НЕМА ЧАСУ”. Була написана навіть титульна пісня, кожен співав свій куплет: Кузьма: котрий вже день читаю небо, банками п’ю томатний cік, на дачі сплю, думки збираю, і не дивлюся на дівок; Абрам: кому потрібні сни чудесні, вони прекрасні лиш вночі, тут не придумаєш нічого, і не напишеш – хоч кричи; Ростик – сніданок зранку не смакує, бо злий був coн – автобус втік, всі мають час а я постійно запізно встав, запізно ліг; приспів: НЕМА ЧА-А-А-СУ; і всі разом -– там за дверима крутять фільми (поряд зі студією була сцена, на якій в неділю – кіно), а в Пунцо відеосеанс (Пунцо – ще одне “Спатівське” прізвисько Скряби, він крутив відео в барі), від Джека лист прийшов короткий (Джек – однокласник Кузьми і Абрама, гітарист, був в армії), нема часу впадати в транс; приспів. То був наш гімн – у нас не було часу. Була купа ідей і всі хотілось зреалізувати.” Обидва “Кристалівські” колективи з’єдналися – то була весна 1989 року – і з того повинно було щось бути. Назвати когось із них “групою” було неможливо: десяток хлопаків, у різній мірі стосуючись музики і захоплюючись різними стилями й напрямами, цілком вільно комбінувалися у різних “проектах”, вага кожного з яких часто дорівнювала одній пісні. Ті рештки тогочасної музики, що дійшли до скрябонутих, мало нагадують будь-що зі “СКРЯБІНа”; навряд чи можна вважати то “інтродукцією” до спільної роботи Кузьми, Шури й Ростика. Кузьма, закривши свою безнадійну групу, брав участь у “проектах” “АСОЦІАЦІЯ ДЖЕНТЛЬМЕНІВ”, “УКО”, “ТРУНА”, “DEATH TIME BOYS”; Ростик, окрім “НАШОЇ КАНТОРИ” – у групах “БАРДАК”, “ДИЗЕНТЕРІЯ”, “СКАЖЕНИЙ СМІХ” , “THE ONE”, “VOICE OF HELL”; Шурин основний проект був “ГОНЗО І БРАТИ (ЧУЖІ СИГАРЕТИ)” – панкова група, що перша організувалася з музикантів та друзів “НАШОЇ КАНТОРИ”, започаткувавши традицію “випадкових зв’язків”, - але також він був задіяний у групах “GPX-drei” та “ТЕПЛО ЗЕМЛІ”, від якої нам залишилася чарівна пісня “ТІНА, ТІНА”, в якій співають Славік Пономарьов та невідома історії Ксюха. Шура грав на всьому, від бас- та електрогітари до барабанів, але вже схилявся до клавіш. Стилі цих ”груп” також були найрізноманітніші: від “теплого” нью-романтика в дусі “ALPHAVILLE” до екстремального хардкор-панка. Зазвичай “дослідники” наголошують на великому впливі “DEPECHE MODE” на формування музичного світогляду “Скрябінців” та музики “СКРЯБІНа”. Насправді з усіх трьох справжнім фанатом “DM” є лише Шура; він має все необхідне причандалля і всі можливі (які зміг знайти в Україні та за кордоном) диски. Шуру на “DEPECHE” “присадив”, за його власними словами, Кузьма, який перший з них усіх почав то слухати ще в дитинстві – у 1982-83 роках. Але сам Кузьма має найрізноманітніші музичні смаки. Ростик спершу взагалі не сприймав “DEPECHE”, хоч як Шура намагався йому розтлумачити всі його позитивні боки, і тільки в 1993 році, з виходом “Songs of Faith and Devotion” – найроковішого і першого офіційно виданого в колишньому СРСР альбому “DEPECHE MODE” – почав то сприймати. Взагалі, Ростик називає своїми “богами” групу “U2”, а Кузьма освідчувався в коханні “The Cure” (лідера цієї команди Роберта Сміта йому пощастило бачити на фестивалі в Берліні). Від себе пораджу: облиште шукати музичні корені “Скрябінської” музики, зразки, яким вони наслідували! Це марна справа. У 1989 році музиканти “Спати” розпочали своє сходження на Парнас: Кузьма і К’юр подали зголошення на перший авангардовий фестиваль “Вивих 90”, що задумувався у Львові. За свідченнями Ростика (інші це заперечують), команда їхня звалася “Сидіння разом”. Неорганізовані, абияк вдягнені панки всі разом вилізли на сцену фестивалю - хто з гітарою, хто з баяном, - і, звичайно, наробили багато галасу. Тоді на сцені було багато тих, хто взагалі не вмів грати: К’юр, Скряба, Славік Пономарьов – а також “справжні” музиканти Андрій Гула та Миросик Либа, ну і Кузьма й Шура. Ростик участі в тому не брав – вже пішов в армію. Музиканти “Спати” навіть не узгодили між coбою репертуар. Але той фестиваль, а також “Вивих” у наступному році, були для них справді своєрідним стартовим майданчиком. Так само тоді починали і інші галицькі групи: “Мертвий півень”, “Плач Єремії” тощо. В рамках львівської рок-сцени “Скрябінам” довелося варитися ще досить довгий час. До того ж “Спатівців” помітили (саме там Бебешко вперше побачив їхній виступ і запропонував Кузьмі взяти участь у відбірковому турі “Червоної Рути”), і навіть запропонували їм відвідати якийсь фестиваль у Польщі. Щоправда, нічого, крім тривалих проблем з міліцією (на цей раз це було серйозно - аж до КДБ та тиску на батьків, що тривав до 1991 року), з того не вийшло. Одного разу з Нового Роздолу спеціально приїхав оператор, щоб відзняти на відео показовий виступ всіх груп, що гніздилися в “Кристалі”. Мастер-касету, на якій були записані виступи всіх груп від “НАШОЇ КАНТОРИ” до найостанніших, взяв подивитися Шура зі своїми друзями, і в результаті на неї записали мультики Діснея. Цей факт приховували від Ростика аж до його повернення з армії, але врешті-решт він дізнався і мало не вмер від розпачу: це було чи не єдине документальне підтвердження існування “Спатівських” груп. Ростик коментує: “Невеликий фрагмент відеозапису з 1990 чи 91 року (коли то було, вже не пам`ятаю, я був ше в армії) все таки зберігся до сьогодні. На ньому є кілька кавалків, коли буде нагода - можна буде розповсюдити то відео. Відносно події : оператор приїздив два рази. Робилось то і за участі Зайковського. Перший раз мене не було, коли я приїхав на відпустку додому, хлопці покликали ше раз того оператора і ми записали практично всі існуючі на той час проекти, в тому числі і “Наша Кантора”, чого мені власне найбільше і шкода.” Так тривало до кінця весни; тоді екзамени, а там курорти та весінній призов до армії здорово покосили ряди “Спатівців”. ”А вліті всі шось розійшлись – і вже нікого тут нема, “ – словами зі “Скрябінської” пісні. В підвалі “Кристалу” залишилися Кузьма, Шура, Ростик, Яцишин, К’юр та Скряба. Звісно, їм нічого не залишалося, крім як зробити щось разом.
